Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чоловіки роду Туейрі похнюпились.
– І для чого нам це дається? – спитав старий Хамада. – Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.
Чоловіки як один зітхнули з жалю.
– Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.
– Ніщо, – погодилися чоловіки ще понуріше. – Ніщо-ніщо.
– Може, хабак допомагає? – спитав строго старий Хамада. – Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?
– Ні, дідуню, не допомагає.
– Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?
– Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, – відрубав Абдул.
– А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?
– Ні, – тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?
– Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран.[13] Ніщо не допомагає. Я правий?
– Правий, ще й як правий, батьку!
– Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!
Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.
– Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.
– Що?! – ледь не скочили на ноги бедуїни. Їхні обличчя повитягувалися. – Від авта? Відмовитись? – стали перемовлятися вони між собою.
– Так, відмовитись. Повністю. Тоді речі йтимуть так, як цього хотів би пророк, мир йому та благословення Аллаха, і закляття спаде.
Запала мовчанка.
Врешті озвався Мохаммед Сулейман:
– Ми не можемо відмовитися від авта, діду. Це якось… дико…
– Чому не можете? Я їздив на Блю Гуль верблюдом, ще як ти отакенький був. І нічого.
– Ми люди зайняті… Ми не можемо все кинути і знову їздити на верблюдах.
– Чим же ти так зайнятий, Ібрагіме? Чаї ганяєш у себе в готелі? Приїхав на автівці, коли йти було п’ять хвилин дворами? Чи ти, Ісмаїле? Спішиш полежати в ариші?[14] І не думайте купляти у складчину мікроавтобус. Я ваші витівки знаю! Або буде так, як того бажає Аллах, або не буде ніяк.
При слові «ніяк» Саїд здригнувся, згадав свою дружину і несміливо сказав:
– Я… я погоджуюсь. Я гадаю, це добра ідея. Чому ні? Я за.
* * *
– Саїде! – покликав його Джума на вулиці.
– Га?
– Саїде! Дивися, хто в мене тут є! – Джума притримував ногою фіртку до загону з козами, у якому стояла, склавши руки на грудях, Хаміда.
– Відпусти її, Джамухо.
– Вона вся твоя, – сказав Джума і відчинив двері. – Будь ласка.
– Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, – прошипіла Хаміда.
Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.
Упавши грудьми на свою нову білу «ауді», з іще не обдертою з капота захисною плівкою, ридав Ібрагім.
– Моя дорогенька, як же я тепер буду без тебе? – Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.
Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.
– Саїде! – позвав його Джума ще раз.
Саїд обернувся.
– Що?
– Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?
Саїд задумався.
– Я назву його «Найспритніший».
– «Найспритніший»?
– Так.
Джума затягнувся «клеопатрою».
– О’кей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!
– До зустрічі, Джумо! – сказав Саїд і потихеньку попростував додому.
* * *
Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.
Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.
Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.
– Ти спиш? – спитав він у Хаміди.
Хаміда не відповідала.
За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.
«Усе налагоджується», – подумав Саїд і з цією думкою заснув.
2011
Оптиміст у пеклі
– Вибачте. Вас тут не сиділо, – сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот-дог.
– Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»
Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.
– Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.
У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.
Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.
А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).
«Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».
Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.